У фойє

пісня

ДЕПОРТАЦІЯ

1 Малюнок приреченої

Малюнок намалювала 16-річна дівчина Маде дорогою до Сибіру. У вагон, призначений для перевезення худоби, напхали десятки людей. Ми бачимо тимчасові нари, які настільки короткі, що спати, витягнувшись на повний зріст, на них неможливо. Посеред підлоги — діра, яка на очах у всіх мала слугувати туалетом для депортованих. Іноді люди жертвували свої простирадла, щоб зробити навколо діри завісу і забезпечити хоча б якусь приватність. У центрі вагона — залізна піч, але вона надто мала, щоб нормально обігріти вагон. Узимку одяг примерзав до стін, і щоб зігрітися, люди притискалися один до одного. Видно кілька вікон, але вони закриті ґратами, а за ними стоять охоронці з рушницями. У таких вагонах померло чимало людей. Батька Маде за звинуваченням у зраді батьківщини вже розстріляли в Батарейній в’язниці, а його сім’ю, як додаткове покарання, відправили до Сибіру. На щастя, Маде, як і її сестрам та матері, вдалося все пережити і вони повернулися до Естонії.

2 Трудова книжка депортованої

На той момент Айно пропрацювала листоношею менше двох років, вона була зразковою й акуратною працівницею. Але 25 березня 1949 року в її трудовій книжці з’явився запис російською мовою: «Звільнена у зв’язку зі зміною місця проживання». Тієї ж ночі відбулася депортація. Айно разом із матір’ю посадили у вагон для худоби й відвезли до Сибіру, але, оскільки вона не повідомила начальство про «зміну місця проживання», за радянськими порядками її відпустили.

Знову змінити місце проживання Айно змогла лише через вісім років, коли їй дозволили повернутися до Естонії. Її матері Марії такої можливості не випало: вона померла в Сибірі.

3 Останній лист

Коли Александер, колишній майор естонських військово-повітряних сил, писав цей прощальний лист, він їхав у вагоні із заґратованими вікнами до табору під Кіровом. «Настрій добрий», — повідомляє Александер родині, хоча їде на вірну загибель. Він був засуджений за те, що запалив свічку біля підніжжя зруйнованого пам’ятника на честь Визвольної війни. У своєму лаконічному листі Александер радить близьким тікати в сільську місцевість та в ліс; він залишає короткий заповіт і просить усіх жити в злагоді. «Це довго не триватиме», — підбадьорює він рідних. Написавши ім’я адресата, складає лист і кидає його крізь вагонну решітку десь на пустирі або на випадковій платформі.

Такі звістки для рідних не були рідкістю. Сподівалися, що лист підбере добра людина і доставить за призначенням. Так і сталося — родина майора отримала його останній лист.

4 Пісні ув’язнених

Співати починали вже у вагонах, які прямували до Сибіру; під час перетину естонського кордону виконували гімн Естонії або пісню «Ні кедри, ні сосни у нас не ростуть…». Співати продовжували і в Сибіру, особливо, коли збиралися разом на свята (зокрема, в День незалежності 24 лютого). Хоча за виконання заборонених пісень передбачалося покарання (наприклад, двом жінкам за спів різдвяних пісень дали 10 років ув’язнення), але це була можливість висловити тугу, страхи та надії.

Згадували: «Померло тримісячне немовля. Баржу пригнали до берега, охоронці з тілом померлого зійшли на берег. Мати теж хотіла піти — не пустили. І тоді хтось із ув’язнених затягнув церковну похоронну пісню: “Там, за зорями, тобі сяють небеса…” І всі почали підспівувати. Співала вся баржа. Охоронці подумали, що це бунт, зняли рушниці з плечей і почали стріляти в повітря».

5 Листівка з берести до дня народження доньки

У Сибіру люди часто не мали паперу, однак депортовані естонці та інші прибалти почали активно шукати щось, на чому можна було б писати: щоденники, спогади, привітання, листи, святкові листівки. Для цього вони почали здирати з беріз кору й використовувати її як папір, а також для виготовлення альбомів, календарів і записників. Оскільки великі шматки берести закручувалися по краях, листи й листівки доводилося робити невеликого розміру. Отже, і писати слід було дуже лаконічно: передавати можна було лише найважливішу інформацію.

Цю листівку виготовила депортована з Хійумаа шкільна вчителька Лійс для своєї доньки Ехе до дня народження у 1942 році.

6 Заборонена різдвяна листівка

Святкування Різдва в Радянському Союзі було заборонене, тому що релігійні свята вважалися «буржуазними». Проте Різдво відзначали навіть заслані до Сибіру, але, звісно, таємно. Самі малювали різдвяні листівки, робили одне одному маленькі подарунки, намагалися в Святвечір зібратися разом і побалувати себе чимось смачненьким, запалювали свічки. Щоправда, замість ялинок ставили в кімнатах берези, бо ялин часто не було в радіусі тисяч кілометрів. Святкування Різдва було одним зі способів зберегти давні звичаї й підтримувати нормальне життя.

Цю листівку надіслала у 1954 році одна естонська дівчина, яка перебувала на поселенні, іншій — у Новосибірську область. Рівно через рік, на Різдво, відправницю листівки звільнили з табору.

7 Клаптикова ковдра з шинелей

Сірі й чорні клапті — з шинелей Червоної армії, зеленкуваті й коричневі — з шинелей німців і японців. Щоб потайки зшити ковдру зі 112 клаптів, Борису, який у таборі був прозектором, знадобилося три роки. Під час війни він працював в обслузі німецьких військ, а після її закінчення вступив до університету. Хоча однокурсники попереджали Бориса про арешт і пів року він переховувався, після його повернення до навчання один із однокашників доніс на нього. Цей донощик брав запеклу участь і в подальшому розслідуванні, після завершення якого Бориса засудили до 10 років ув’язнення і 5 років заслання.

Борис також змайстрував і цю валізу.

8 Друга шкіра ув’язненого

Таку ватянку ув’язнений Ганс носив постійно — як на роботі, так і у вільний час. «Фуфайка», як він сам її називав — це куртка з ватяною підкладкою, яка допомагала хоч трохи зігрітися в сибірському холоді. Від постійного носіння куртка зносилася, особливо з правого боку, яким Ганс постійно торкався каменедробарки, а також протерлася до дір, коли він стругав дерево

14-річного Ганса депортували разом із матір’ю через те, що батько родини був учасником Визвольної війни і був власником великого хутору. Жінка була на п’ятому місяці вагітності, У Сибіру Ганс почав працювати, хоча був низького зросту й настільки худий, що ребра просвічували крізь шкіру. За станом здоров’я у 1945 році йому дозволили повернутися із Сибіру на батьківщину. Для повернення Ганс пошив собі у кравця пристойний костюм, але, боячись, що його вкрадуть у дорозі, назад їхав у тій самій фуфайці.

9 Переслідування героя війни

Цією медаллю «За відвагу» Йоханнес був нагороджений під час Другої світової війни (Великої Вітчизняної війни). Хоча міжнародне право забороняє мобілізацію людей на окупованих територіях, Йоханнес і ще десятки тисяч інших були змушені воювати в лавах Радянської армії. У нав’язаній йому війні Йоханнес боровся хоробро, але навіть ця нагорода не врятувала його від подальших переслідувань. Йоханнес був хуторянином і цього виявилося достатньо: його разом з усією родиною депортували у 1949 році до Новосибірська і повернутися звідти їм дозволили лише через сім років. До речі, на зворотному боці медалі російською мовою викарбувані слова: «Наша справа праведна. Ми перемогли».

10 Дозвіл бути майже вільним

«У всіх дуже радісні обличчя, всі усміхаються і жартують, що скоро зможуть вибратися з цих джунглів, — пише у 1956 році власник цього документа Яан своїй доньці. — У мене теж таке відчуття, що скоро відправлять додому». Проте минуло ще пів року, перш ніж Яан отримав дозвіл на виїзд із табору додому. Він отримав «за зраду батьківщини» 25 + 5 років, але після смерті Йосипа Сталіна у 1953 році почали звільняти в’язнів і переглядати обвинувальні справи. Це не відбувалося автоматично: ув’язнений мав кілька разів писати прохання про помилування, те саме повинні були робити його близькі, а отримання відповіді затягувалося через масове надходження таких прохань. Після звільнення потрібно було підписати зобов’язання, що не будеш претендувати на повернення конфіскованого майна і не будеш нікому розповідати про табір. До реабілітації Яана на той момент залишалося ще 34 роки…

11 Схованка

Влітку 1950 року Карла заарештували за те, що він мав намір втекти до Фінляндії; його відправили на десять років у табори. Але й у таборі Карл не змирився і навіть звідти тричі намагався втекти. У 1960-х роках він виготовив чотири такі самі, як цей, альбоми для марок. Насправді ж альбом, призначений для невинного хобі, слугував схованкою: обкладинка і сторінки були склеєні з документів і фотографій, важливих для ув’язнених, але які потрібно було ховати від охоронців. За допомогою такого альбому можна було повернутися із Сибіру із забороненими матеріалами. Однак, якби схованку виявили, це коштувало б і майстрові, і власникові ще кількох років ув’язнення.

12 Квитки до втраченого дому

За цими залізничними квитками у 1957 році з Сибіру до Естонії поверталися Лейда та її донька, подолавши майже 4000 кілометрів. Можливість повернутися з’явилася ще двома роками раніше, але видачу офіційного дозволу затягували. За квитки додому депортовані мали платити зі своєї зарплати, тому Лейда подала голові радгоспу, в яому вона працювала, заяву: «Це моя заява про звільнення, прошу виплатити мені невиплачену зарплату для повернення на батьківщину».

Після прибуття до Естонії все також складалося непросто. Депортовані не могли оселятися у рідному повіті, не мали права проживати в Таллінні та прикордонних районах (наприклад, на Сааремаа). Перешкоди створювали при вступі на навчання і на роботу, важко було знайти житло, потрібно було стати на облік у КДБ тощо. Пристосуватися було легше тим, на кого чекали рідні та близькі, і значно важче тим, чиї близькі загинули або чиї родини влаштували своє життя наново. У результаті деякі розчаровувалися і вирішували добровільно повернутися назад до Сибіру та продовжувати жити там.

13 «Хотів би дізнатися, за що?»

Аугуст написав трагічну історію своєї родини, намагаючись зрозуміти, чому все це сталося. Його батька заарештували у 1940 році: анонімний донощик у протоколі підтвердив, що лише виконує свій обов’язок перед державою. За членство в «Кайтселійті» батька засудили до розстрілу, але він помер до виконання вироку від раку шлунка. Інших членів родини депортували в червні 1941 року, зокрема й 12-річного Аугуста. Оминула ця доля лише брата, який жив окремо, але під час невдовзі розпочатої німецької окупації його запідозрили у співпраці з комуністами й розстріляли.

Коли вони перебували на спецпоселенні, матір ув’язнили в табір, бо з голоду вона вкрала кілька картоплин. У таборі мати померла, і Аугуст дізнався про це того ж дня, коли йому повідомили про смерть брата. У 1947 році Аугуста звільнили, він перебрався до Естонії, але невдовзі його знову заарештували й відправили, відповідно до тодішнього порядку, до матері, хоча вона вже давно померла. Остаточно Аугуст вийшов на волю лише через шість років.

Життя-буття депортованих

Це фотоальбом депортованих. Життя в Сибірі намагалися зафіксувати так само, як ми робимо це завжди: по змозі фотографували найважливіші події, друзів, повсякденні заняття. Таким чином, ці фотографії — не просто документальні свідчення про сибірське життя-буття, а й доказ того, як у вигнанні люди намагалися продовжувати жити нормальним життям, підтримуючи між собою людські стосунки. 

Альбом належав родині Айнсаар, яку депортували через діяльність сина глави сім’ї під час німецької окупації, а також через членство в організації «Омакайтсе». Сім’ю розлучили, але вони підтримували зв’язок між собою за допомогою листів. Син у Сибіру почав сліпнути, у нього виникли також проблеми з психікою, тож листи матері й сестрі замість нього надсилали інші в’язні, які відбували покарання разом із ним. Родині дозволили повернутися до Естонії лише у 1955 році, однак батько не дожив до цього кілька місяців і був похований у Сибірі.

14 Дозвіл на життя

Пеепу було чотири з половиною роки, коли всю його сім’ю заарештували. Батька, який служив поліцейським констеблем, засудили до страти; у таборі від голоду спочатку померли двоє братів Пеепи, а потім і його мати, яку привезли до табору вагітною і яка там народила ще одну дитину. Після матері померло і немовля, яке протрималося без матері лише кілька місяців. Пееп залишився удвох із сестрою «Єдине, що дуже добре запам’ятав, — це смерть старшої сестри Еллі. Ми лежали поруч на підлозі, спали, і якось вранці вона підвелася, глибоко зітхнула і знову впала навзнак і її не стало. Я залишився сам». Пеепу відправили до дитячого будинку, де він захворів на тиф і ледве одужав. Після війни сироті дозволили повернутися на батьківщину, але життя навіть маленької дитини було суворо регламентоване: цей документ із печаткою Народного комісаріату внутрішніх справ дає Пеепу офіційний дозвіл жити у своєї тітки.

15 Остання позначка при житті

20 вересня 1942 року 20-річний Віктор у своєму записнику з обкладинкою з берести провів недогризком олівця риску під цією датою. Так він відзначив, скільки часу перебуває на поселенні: 20 вересня — остання дата в його записнику. Однак звільнення не настало — через три дні Віктор помер від туберкульозу. Його батька розстріляли ще пів року тому, мати померла роком пізніше. Уся зображена на фотографії родина таким чином зникла.

У своєму записнику Віктор рахував не лише дні, проведені на поселенні. Як і вільна людина у повсякденному житті, так і він записував імена родичів, ціни на продукти, назви підприємств тощо. Регулярно роблячи записи, людина намагалася створювати певний порядок посеред хаосу.

16 Сторінки з щоденника невідомої матері

20 квітня 1942 р.: «Велло вже 11 місяців. Не знаю, чи він ще живий? Уві сні завжди бачу, що він помер». Цей щоденник написаний Ільзою, яка востаннє бачила свою дитину, коли їй було три тижні від народження. Жінку разом із чоловіком відправили на спецпоселення, однак вона розуміла, що, оскільки в неї не буде грудного молока, довга дорога потягом може стати для дитини фатальною. В останню мить їй вдалося залишити немовля під опікою сестри. Сестра втекла з Естонії до США у 1944 році разом із дитиною, і він виховувався в Америці. Ільзе довго не знала, як склалася їхня доля. Лише 12 грудня 1944 року вона зробила виставлений на вітрині запис: «Усі живі, яка радісна звістка. А Веллочка вже став зовсім великим. Коли дійшла в листі до Велло, не змогла далі читати, розплакалася».

Чоловік Ільзе помер у 1945 році, сама вона перебувала в таборі до 1957 року, щомісяця відзначаючи 20 числа день народження Велло. Свого сина їй довелося знову побачити лише влітку 1969 року на співочому святі — йому було вже 28 років.

17 Скринька туги

Арлекін із гітарою дивиться на місяць, а Старий Таллінн сповнений туги — саме це вигравіював Кирило на кришці дерев’яної скриньки. З одного боку — музика, свобода, мандри, з іншого — рідне місто; а на внутрішніх стінках скриньки — малюнки з в’язниці. Ця скринька, призначена для зберігання гральних карт, вмістила цілий світ ув’язненого.

Кирила ув’язнювали при кожній владі. У 1941 році його заарештувала німецька окупаційна влада, оскільки за радянських часів він займався координацією постачання будівельних матеріалів. Після трьох років перебування в Батарейній тюрмі почалася нова, радянська окупація, і Кирила, звісно, звільнили. Але майже одразу знову заарештували й відправили на десять років до табору, так як начебто він перебував у нацистській в’язниці як таємний агент німецької поліції.

18 Відмінність від тварин

Людям, які перебували в таборі, часто бракувало посуду, і їм доводилося їсти руками; навіть ложка в таборі вважалася ознакою буржуазного снобізму. Тому багато хто почав виготовляти посуд власноруч, але треба було враховувати, що мати ніж і виделку нікому не дозволялося — всю їжу треба було їсти ложкою. Миски, ложки та кухлі завжди носили з собою, бо таке цінне майно могли легко вкрасти. Водночас існував принцип: після звільнення з табору залишати весь свій посуд у спадок комусь зі співв’язнів, у кого його ще не було.

Їжі завжди бракувало — зазначали, що в ГУЛАГу економили на отруйному газі, бо люди просто помирали від голоду. На день видавали до 800 грамів хліба і суп із гнилої гички буряка (баланду), «огидний запах якої відчувався здалеку».

19 Прапор, пошитий у в’язниці

«Я сховав його і вшив у одяг», — пише Олаф про цей прапор. Він зберігав його протягом усього перебування в таборі — шість років. До самого останнього моменту. «Після звільнення з табору, коли я мав зняти весь старий одяг і скласти його в одному кутку, а потім голим пройти через зал до іншого кутка, де на мене чекав новий одяг, я попросив дозволу взяти із собою носову хустку. У ній я проніс прапор і медальйон Богоматері через зал і поклав у кишеню нового одягу. Медальйон я знайшов у таборі. Такі медальйони носили на шиї литовці та українці, хоча в таборі це було заборонено».

Прапор Олафу подарувала Марта, яка пошила його у в’язниці, чекаючи вироку. Уся її «провина» полягала в тому, що вона була дружиною людини, вбитої НКВС. Чому вона пошила цей прапор? Чому він ховав і зберігав його шість років, ризикуючи життям?

20 Єдиний зв’язок із родиною

Ці вишивки Гільда надсилала з тюремного табору своїй матері та родині брата, які виховували в Естонії її доньку. «Тобі, брате, у подарунок кисет із жолудями й дубовим листям, щоб ти був таким же могутнім, як дуб», — писала вона. Першого сина Гільди заарештували за виконання естонського гімну, він помер у в’язниці. Невдовзі народилася друга дитина, але після смерті чоловіка Гільду заарештували — її звинуватили в тому, що вона мати фашиста і займалася доносами, та відправили на заслання на 30 років. Лише через роки родина дізналася, що Гільда жива — надійшли перші листи від неї російською мовою, та й ті дозволяли писати двічі на рік (пізніше — двічі на місяць), а згодом вона почала надсилати вишивки для доньки та інших рідних. Під час звільнення Гільді сказали: «Невеличка помилочка вийшла!»
Через два роки Гільда померла від раку, на який захворіла в таборі. «З мамою після її звільнення ми провели разом лише два роки, і це був найпрекрасніший час у моєму житті», — згадує донька Гільди.

21 Жертва та її рятівниця

Це фото зроблене після звільнення Амандуса з табору. Цілком можливо, що якби не жінка на ім’я Каруліне, яка сидить поруч із ним, Амандус помер би у таборі. Він потрапив до табору з тяжкими травмами, адже його скинули з вежі Довгий Герман. У вересні 1944 року в Таллінні був момент, коли німецька армія вже залишила місто, а радянські війська ще не увійшли до нього. Саме тоді Амандус поспішив дістатися на шпиль Довгого Германа, щоб підняти на вежі триколор. Невдовзі з’явилися червоноармійці, піднялися на вежу і скинули Амандуса з висоти кількох десятків метрів. Попри тяжкі травми, Амандус дивом залишився живий і був відправлений на сім років до табору. Там він і познайомився з Каруліне, яка взялася лікувати його та знову поставила на ноги.

22 Рятівне коло в’язнів

У цій саморобній коробці в’язні зберігали самокрутки з газетного паперу, набиті махоркою, тобто дешевим тютюном. «Якщо в тебе у в’язниці була махорка, значить, був і хліб, і все інше, що можна було дістати на внутрішньотюремному ринку, — згадував один із в’язнів. — У камері можна було бачити, як за махорку міняли шматки хліба, як випрошували й канючили одне в одного самокрутки з махоркою: хоч на кілька затяжок, хоч крихітний недопалок, який бував настільки малий, що його неможливо було втримати губами». Люди були готові віддати за махорку все, і ті, кому з дому надсилали тютюн, могли, використовуючи його як «тверду валюту», вижити.
Це знали й їхні рідні, які часто надсилали в’язням не їжу й одяг, а лише тютюн.
«Махорку в місті було легше дістати, ніж хліб, до того ж відправники посилок знали, що у в’язниці вона важливіша за хліб».

Щоб заповнити шлунок і заглушити голод, літрами пили воду. Коробка алюмінієва, на її кришці власник вигравіював замок Тоомпеа із синьо-чорно-білим триколором.

23 Заборонені голки

У таборі голки були заборонені, бо їх могли використовувати як зброю. Водночас вони були вкрай необхідні, адже багато хто після прибуття до табору мав із собою лише той одяг, у якому його заарештували на вулиці або вдома. Дістати новий одяг було неможливо, тому зношений через роботу, клімат і умови життя одяг доводилося постійно латати. Дехто виготовляв саморобну голку з риб’ячої кістки, яку знаходили в тарілці з супом. В цій кістці робили вушко, крізь яке можна було протягнути нитку. Інший спосіб — взяти мідний дріт, розплющити один його кінець, зробити в ньому вістрям ножа або уламком скла дірочку, а інший кінець загострити.

24 Життя на бересті

«Мені тривожно. Чекаю відправлення етапом і не знаю, чи принесе він добре чи погане». Або: «Звільнимо дух від тіла — і він звільниться від часу та простору. Немає ні минулого, ні майбутнього — є лише вічна екзистенція». Ці мініатюрні записи на шматочках берести — екзистенційна хроніка в’язня Рудольфа: коротенькі нотатки олівцем про табір, співкамерників і життя. «Хотілося б іще пожити, щоб написати про все це. Дух прагне свободи!» — пише Рудольф на одному шматочку берести. Через відсутність паперу для записів використовували кору берези – бересту. На ній вдавалося вдавалося записувати олівцем або чорнилом свої думки. Це був один зі способів, що допомагав у надзвичайно важких умовах не втратити людяність, зберегти цінність слова і силу думки в обставинах, коли поруч щодня помирали десятки ув’язнених. Після звільнення Рудольф працював журналістом і написав кілька радіопостановок.

25 Шкарпетки невинної людини

Ці мініатюрні в’язані шкарпетки були додані до вітальної листівки Елві-Хелені на другий день Різдва 1952 року, який одночасно був її днем народження. «Свободи, здоров’я, щастя!» — бажали їй подруги з далекого Комі і додавали:
«Милий дах золотого дому, / вершини гір дитинства, / відчуваю сьогодні себе дивовижно, / наче я поруч із тобою». Сповнена туги листівка була адресована людині, перебування якої в таборі було черговим абсурдом. Елві-Хелена під час німецької окупації працювала друкаркою в «Омакайтсе», і нібито на підставі її свідчень було страчено радянського чиновника. Однак заарештували її лише через шість років після закінчення війни і засудили до 25 + 5 років таборів. Після смерті Йосипа Сталіна при перегляді справи з’ясувалося, що до страти чиновника Елві-Хелена не мала жодного стосунку. Додому вона повернулася у 1956 році, привізши із собою ці самі шкарпетки кольору прапора.

26 Зброя проти голоду

«Майстри в таборі виготовляли портсигари та скриньки, оздоблені рельєфами та інкрустацією. Мої вміння та таланти до ремесел так далеко не сягали. Але часу в мене було багато, тож невдовзі я обміняв зроблену за допомогою бляшаного ножа коробку на долото довжиною в одну п’ядь. А потім виріб, який я зміг виготовити за допомогою цього долота — на справжній, хоч і мініатюрний (такий легше сховати під час обшуків) набір інструментів. Коли я йшов у колоні етапом, то не зміг сховати його в надійному місці і просто стискав у кулаці. Охоронець, який мене обшукував, усе ж виявив цей набір. І я, сподіваючись на його милосердя, пояснив, що надіюся обміняти ці речі на кілька шматків хліба. Охоронець наказав сховати інструменти від сторонніх очей. Усе ж це було вже літо 1955 року. Я зберігав цей набір на своїй полиці для інструментів і часто, беручи до рук якусь подібну річ, згадував усе, що з нею було пов’язано». — Юло

27 Брошка підлітка, що підірвала пам’ятник

На щастя, черговий міліціонер, захоплений фліртом зі своєю подругою, не помітив, як дві п’ятнадцятирічні школярки спершу заклали вибухівку, потім підпалили бікфордів шнур і втекли. Це сталося 8 травня 1946 року, рівно рік пройшов після завершення Другої світової війни і саме в цю мить дерев’яний пам’ятник червоноармійцям, загиблим під час взяття Таллінна, злетів у повітря. «Наші милі пам’ятники почали зникати один за одним, — згадувала власниця брошки Агеєда. — Треба було якось із ними поквитатися».

Обох дівчат швидко схопили. Їх звинуватили у диверсії й засудили до десяти років виправно-трудових таборів. Туди ж відправили і матір Агеєди за те, що «виховала ворога радянської влади». Заарештували навіть дівчину, яка того вечора загравала з міліціонером. Повернутися додому Агеєді дозволили лише через багато років, коли вже не залишилося ні її дому, ні рідних.

28 Небезпечне дзеркало

В’язням не дозволялося мати дзеркала. Побоювалися, що їхніми уламками вони можуть поранити охоронців, напавши на них, або перерізати собі вени. Для влади це були робочі руки — втрачати безкоштовну робочу силу вони не хотіли. Саме тому Рудольф виготовив спеціальну коробочку для дзеркала, у якій ховав його. Хоча умов для дотримання особистої гігієни майже не було, а за знайдене дзеркало загрожувало додаткове покарання, Рудольф, попри нелюдські умови табірного життя, вважав наявність дзеркала настільки важливою, що пішов на ризик.

Рудольфа засудили за те, що він постачав їжу і переховував «лісових братів», до яких згодом і сам приєднався. Його засудили за статтею, де був установлений нижній поріг покарання, але не було верхнього — це означало, що він міг залишатися в таборі як завгодно довго, але в жодному разі не менше мінімального строку. Рудольф провів у таборах 10 років.

29 Що допомагало підтримувати бадьорість духу

Цей вирізаний із березової деревини зубець — важливий засіб, за допомогою якого підтримували волю до життя й задовольняли жагу діяльності. За допомогою саморобного зубця можна було вирізати з дерева прикраси та предмети побуту, наприклад, столовий посуд. Постійно займаючись чимось, майструючи, виготовляючи предмети, призначені для повсякденного життя або для оздоби, табірники підтримували в собі бадьорість духу. Зосереджуючись на виготовленні різноманітних виробів, вони ніби відкривали або хоча б привідкривали двері до «нормального» життя. Цей зубець був для Арміна, який його виготовив, настільки цінним, що він узяв його із собою, коли повертався із Сибіру на батьківщину, — як спогад про те, що в найпохмуріших обставинах допомагало зберігати бадьорість духу.

30 Тюремне ліжко
«Спали на голих дошках. Спочатку, щойно прибули до табору, у всіх були брудні матраци з грубої тканини, набиті стружкою. Через кілька тижнів матраци забрали й передали до бараку неповнолітніх. Мовляв, не можна було допустити, щоби хлопчики спали на голих дошках, тоді як п’ятдесятивосьмирічні користуються матрацами!»

Так Арнольд згадує нари, що слугували спальним місцем у ГУЛАГу. Це ліжко привезене сюди не з таборів Норильська, Воркути чи Інти, а з Батарейної тюрми — однієї з талліннських будівель із найтемнішим минулим. Саме звідти починався шлях тисяч естонців до далеких сибірських таборів.

КУТОК ГОЛОКОСТУ

31 Убита дитина

«У п’ятницю був день народження Дейзі. Зазвичай вона любить довше поспати, але у п’ятницю вже зранку була на ногах і сяяла від щастя. Сказала, що хотіла б, щоб її день народження був щодня». Так писала няня Дейзі Гільдегард своїй матері в лютому 1938 року. Прокидатися рано у свій день народження Дейзі змогла лише 11 разів — 2 листопада 1941 року її вбили в пярнуській синагозі разом з іще 32 дітьми. Вся «провина» Дейзі, як і інших дітей, полягала в їхній національності – вони були євреями. Для нацистів, які окупували Естонію в 1941–1944 роках, цього було достатньо для знищення всієї єврейської громади, яка залишилася в Естонії. Батька й матір Дейзі також убили. У розстрілі Чаї, матері Дейзі, брав участь навіть знайомий родини. «У другій чи третій групі була єврейка на прізвище Левіна, яка була власницею крамниці кухонного посуду в Пярну, їй було близько 30 років, і я впізнав її, – згадував один зі свідків. – Коли їх підвели до ями, Левіна повернулася до мене й побачила Матсіна, який стояв в одному ряду зі мною. Родини Матсінів і Левіних раніше були знайомі. Левіна запитал: “Матсін, ти будеш стріляти в мене?” Вона оббігла яму й кинулася до Матсіна, щоб обійняти його. Однак члени “Омакайтсе”, які вели жінок від машин до ями, відтягнули її назад. За наказом Едмунда Куусіка ми розстріляли всю цю групу».

ЗАЛ ЧОВНІВ

33 З собою лише найнеобхідніше

Що взяти із собою, залишаючи рідний дім? Документи. Фотографії. Особисті срібні речі. Туфлі. Одяг, зокрема і цю сукню. І ще маленьку книжечку в шкіряній палітурці, у якій записані вірші Маріє Ундер та Рабіндраната Тагора. Це все, що вмістилося у валізу Сильвії, коли в середині вересня 1944 року вона сіла в човен. У човні, окрім Сильвії, були також її брат зі своєю коханою. Вони вирушили в дорогу. Вечір видався вітряний, здіймалися хвилі, і ледве вдалося пройти повз німецькі кораблі, що стояли на рейді. Усі ховалися, мов миші, коли човен освітлювали промені прожекторів. Коли, нарешті, дісталися до Фінляндії, дізналися, що їхній човен був останнім — Фінляндія вийшла з війни і надалі почала видавати біженців Радянському Союзу. Забравши валізу, вони швидко перебралися до Швеції, де Сильвія згодом стала письменницею та перекладачкою поезії.

34 Зв’язок із втраченою батьківщиною

Цей кулон подолав кілька тисяч кілометрів і мав надзвичайну цінність для своєї власниці. Вчителька математики в початкових класах Емілі взяла цю прикрасу-рахівницю із собою, коли разом із донькою була змушена тікати з Естонії: спочатку до Варшави, а потім до Копенгагена. Чоловіка Емілі вбило гестапо, її син служив у німецькій армії і не зміг утекти разом із нею. У Данії не сформувалася естонська громада, і, хоча донька створила там сім’ю та стала художницею, Емілі почувалася відірваною від світу. Цей кулон нагадував їй про сина, який залишився в Естонії, з яким із міркувань безпеки вона ніколи не спілкувалася напряму, підтримуючи зв’язок лише через родичів. Свого сина Емілі більше так і не побачила; її донька змогла зустрітися з братом таємно в Таллінні лише у 1980 році, коли обом уже було по 36 років.

35 Фотоапарат, що зафіксував життя в еміграції

Фотоапарат належав Паулю, і саме ним зроблено це фото. Його син став співробітником всесвітньо відомого журналу National Geographic, а його серія фотографій про Радянську Естонію представлена в музеї нагорі.

Пауль працював і при німцях, і при радянській владі й зрозумів, що єдиний шлях порятунку — втеча. Взявши із собою лише сумку, він тікав у темряві, щоби потрапити на останнє німецьке судно, що виходило з порту. Друзі кричали: «Пауль, Пауль, біжи». Він закинув сумку на борт, друзі ледве встигли схопити його й затягнути на судно — так він покинув Естонію. Згодом Пауль возз’єднався з родиною, і разом вони потрапили до табору для біженців у Гайслінгені, який став головним центром естонських біженців. У таборі вони провели чотири роки, після чого з’явилася можливість переїхати до США, куди Пауль і взяв із собою цей фотоапарат.

36 Ящик, який врятував життя

Такі посилки з гуманітарною допомогою отримали зі США тисячі біженців зі Східної Європи. Одна родина зберігала цю упаковку кілька десятиліть як нагадування про щось дуже для них важливе. Для союзників не стала несподіванкою велика кількість біженців, однак вони не врахували, що ті не захочуть повертатися на батьківщину. Було створено спеціальні табори, де жили так звані Displaced Persons (DP) («переміщені особи»). У 1946 році в Німеччині в DP-таборaх перебувало понад 30 000 естонців, ще 10 000 жили поза таборами. Людина, яка потрапляла до табору, втрачала багато прав, зате була забезпечена їжею, житлом і одягом. «Я вів свій бізнес: міняв сигарети на шоколад, шоколад на масло, а його знову на сигарети. У результаті цих “угод” у мене було стільки шоколаду, що я міг купувати собі шкільне приладдя і навіть ходити в кіно», — згадує тодішній школяр.

37 Погано збережені підручники

14 червня 1941 року Урве разом із батьком вийшла на вулицю вчитися їздити на велосипеді. У цей час до їхнього дому прийшли співробітники держбезпеки, щоби депортувати родину. Після цього вони більше не ночували вдома, переховуючись у родичів. До Таллінна вони повернулися лише під час німецької окупації, але одного вересневого вечора мати сказала Урве: «Зараз я скажу тобі те, про що нікому не можна розповідати. Завтра ми їдемо до Швеції». 14-річна Урве зібрала маленький наплічник і поклала туди три підручники з математики — вона не хотіла відставати від однокласників, коли невдовзі повернеться додому. Наступного дня вона з родиною вирушила морем до Швеції, де прожила пів століття. Підручники ледве збереглися: на багатьох сторінках видно сліди морської води.

38 Судновий журнал порятунку

«Зрештою, капітан погодився вийти в море, хоч і неохоче, адже Triina була перевантажена в кілька разів. Після виходу з порту я була настільки виснажена та змучена безсонними ночами та напруженою метушнею останніх днів, що заснула ще до того, як ми залишили порт Коплі», — пише Хільда дорогою до Швеції. Маленьке вітрильне судно справді було переповнене: на кораблі, розрахованому на 80 естонських шведів, перебувало ще 450 естонців, серед них багато діячів культури (Маріє Ундер, Артур Адсон, Аугуст Гайліт, Аугуст Мялк та ін.). «У моїх спогадах моторне вітрильне судно Triina залишилося значно більшим. Коли дивишся на фотографію, такого враження немає. Усередині по обидва боки проходу були нари. Мені дісталося місце на нижніх нарах, де було так тісно, що добровільно там перебувати зовсім не хотілося».

39 Сумка біженки, засновниці Музею окупацій

Ольга, засновниця Музею окупацій, утекла з Естонії з цією сумкою, яку пошила для неї прийомна мати. До сумки разом з іншими речами вона поклала також блокнот із цитатами та віршами — важливі думки могли знадобитися в нелегкій дорозі біженки. До осені 1944 року Ольга вивчилася на лікарку, і подруга покликала її з собою до Німеччини. «Вона пішла додому, зібрала речі й прийшла до нас, щоб разом вирушити далі», — згадує подруга. Вони вийшли з порту з останнім конвоєм. В один із кораблів влучив снаряд, випущений радянським винищувачем, і за десять хвилин судно затонуло, забравши життя понад 2000 людей. У 1949 році Ольга переїхала до США, де через кілька років почала працювати офтальмологинею. У 2003 році з її ініціативи та за її фінансової підтримки було відкрито Музей окупацій. До колекції музею вона передала цю лляну сумку, яку зберігала 60 років.

40 Треба жити далі

У цій коробці Арвед зберігав свої шевські інструменти в таборі для біженців у Гайслінгені. Ще підлітком він навчався столярної справи та англійської мови, щоби, щойно з’явиться можливість, бути готовим переїхати до США. «Я був єдиним у сім’ї, хто говорив англійською, тож певною мірою став главою родини», — згадує Арвед. У США він вирішив стати американцем, свідомо одружився з американкою, але водночас навчав своїх дітей естонської мови, хоча й не вірив, що Естонія колись стане вільно. Попри це, він брав участь у протестах проти окупації Естонії, складав промови та меморандуми, відвідував з’їзди естонців. У США Арвед працював інженером-аеродинаміком, навіть брав участь у розробці орбітальної станції, але завжди зберігав цю картонну коробку зі своїми першими інструментами.

41 Відмітка для біженця

Маркування людей, як худоби, притаманне диктаторським режимам, однак і у вільних суспільствах знову й знову виникають розмови про «практичну необхідність» розрізняти людей. Ці бірки біженцям наказували носити на шиї; на бірках були вказані номер, штамп та ім’я – все це означало, що ти належиш до категорії «біженців». Посвідчення видавала спеціальна організація, що займалася біженцями та піклувалася про їхній добробут. Спочатку естонців переконували повернутися до Радянського Союзу. Однак через кілька років західні країни зрозуміли, що це безглуздо. Було створено відповідну організацію, яка видавала біженцям спеціальні позначки та почала займатися влаштуванням їхнього подальшого життя. Цей знак видавали в Німеччині, де перебувало 40 000 біженців з Естонії. Багато з них згодом вирушили до Канади, США, Австралії та інших країн.

42 Одна добра справа щодня, навіть у таборі

У місті Гайслінген, розташованому неподалік від Штутгарту, раніше були дачі нацистів, а після Другої світової війни воно стало місцем, куди звозили біженців. Згодом Гайслінген перетворився на притулок майже виключно для естонців, яких звозили сюди з усієї Німеччини. Багато зв’язків, що виникли тут, зберігалися десятиліттями, утворивши світову мережу закордонних естонців. Уже в Гайслінгені почали діяти різні організації, зокрема бой- і герлскаути. У середині березня 1946 року тут налічувалося 177 герлскауток і 207 бойскаутів, причому половина з них мала форму. «Ми робили багато різних справ і отримували від цього задоволення, — каже власник цього посвідчення каб-скаута Хейно. — Ми вчилися ходити строєм, співати патріотичних естонських пісень і віддавати честь прапору Естонії».

43 Допомога чужому

Ця срібна монета номіналом у дві крони — одна з тих, які родина Свена отримала від шведської держави як кишенькові гроші на тиждень. Рішення Швеції прийняти, підтримати і не видавати біженців із країн Балтії радянській владі врятувало життя тисячам естонців, зокрема, і Свена з його родиною. «Я, мої батьки і брат вирушили з талліннського порту на моторному вітрильнику Triina 20 вересня 1944 року, — згадує Свен. — У порту над нами кружляли радянські літаки, а мінний тральщик поруч відкрив вогонь. На шведський берег ми висадилися вночі 23 вересня, нас чекали з гарячою кавою і канапками. Фантастичне враження справила перша поїздка автобусом освітленим Стокгольмом». Спочатку родина жила в різних місцях, зокрема в таборі для біженців, де все було безкоштовно. Пізніше батько влаштувався на роботу помічником землеміра в міську управу, а Свен почав ходити до місцевої школи.

44 Діти-біженці

«У 1944 році мені було шість років, а сестрі — два з половиною. Запрягли коня у віз і вирушили в дорогу. Зрештою дісталися до талліннського порту, і я нечітко пам’ятаю, що там було страшенно багато людей. Панував повний хаос, і нам сказали, що судно переповнене й більше нікого не візьмуть. Ми стояли біля каната, який перегороджував прохід і який охороняв німецький солдат. Він підняв канат і сказав: “Gehen Sie!” («Ідіть!»). Ми прослизнули під канатом і потрапили на борт. Раптом почалася метушня — люди стали сходити на берег: хтось сказав, що судно вирушає до Німеччини, а не до Швеції. Моя мама побачила одну шведську медсестру, яку знала. Вона подивилася на неї й, побачивши, що та спокійно сидить, подумала: якщо вона сидить, значить, судно прямує до Швеції. І ми залишилися на борту».

45 Кури — початок нового життя

«Розведення курей як бізнес» — перший довідник, що з’явився в еміграції. Поряд із численними виданнями художньої літератури естонською мовою, вийшов також перший ґрунтовний практичний посібник — книга агронома Е. Прікса «Розведення курей як бізнес». Таке рекламне оголошення з’явилося в шведській газеті біженців Eesti Teataja. Естонські біженці не збиралися, склавши руки, чекати своєї долі в таборах. Як у Німеччині, так і в Швеції почали видавати газети і журнали, художню літературу, підручники, а також посібники з підприємництва.

У таборах створювалися своєрідні «острівці Естонії»: діяли різні організації та школи, організовувалися театральні трупи, хори й навіть оркестри, створювалися парафії, збиралися скаути та герлскаути. У найбільшому естонському таборі в Німеччині навіть відкрили автошколу, а в Гамбурзі у 1946 році було засновано Балтійський університет. Поступово ставало зрозуміло, що повернення на батьківщину неможливе і потрібно з нуля будувати нове життя.

46 Човен

У світі збереглося лише два рибальські човни, на яких восени 1944 року з Естонії морем рятувалися біженці. Один із них перед тобою. Він зберігся завдяки тому, що знаходився у Швеції. Решту човнів уже в 1940-х роках повернули до Радянського Союзу, оскільки радянська влада вимагала від Швеції повернути як самих біженців, так і засоби їх пересування, але отримала лише човни. На цьому човні здійснили перехід із Хійумаа на Готланд. На ньому біженці, які разом зі своїм поспіхом взятим майном, за допомогою весел, подолали шлях довжиною понад 200 кілометрів. Над човном видно кадри, зняті Артуром Александером Лінар-Лінхольмом на судні «Трійна» з біженцями.

47 Дефіцитна еротика

«З цією сірниковою коробкою вийшла така історія, що насправді їх дві. Етикетки на них однакові, але головки сірників в одному коробці білі, а в іншому — коричневі. Білі, звісно, більш цікаві, адже сірників із такими головками тут ніхто не бачив. Але й такої коробки із зображенням оголеної жінки тут теж ніхто не бачив. Майже всі мої друзі приходили до нас подивитися на них. До школи, ясна річ, брати їх я не наважувався. Навіть удома я боявся їх діставати: хто знає, раптом хтось відбере. Або розповість комусь і можна втрапити в халепу. Ті сірники з білими головками, а тому цінніші, батько зберігав у своїй шафі разом з іншими речами, привезеними з Канади. Залишається лише дивуватися, як їх не відібрали в батька на російському кордоні при поверненні».

48 Готовність завжди бігти далі

Ця валіза понад десять років стояла зібраною в кутку однієї квартири у Швеції — завжди готова, щоб її будь-якої миті могли взяти власники. Із цією валізою Рейн і Марта свого часу вже подолали шлях із Росії до Естонії, а потім морем утекли до Швеції. Після їхньої смерті несподівано з’ясувалося, що і тут вони тримали валізу напоготові та навіть таємно купили невелике вітрильне судно. Щонеділі Рейн і Марта, нічого не пояснюючи, «кудись» їздили – вони вирушали до порту Гетеборг для перевірки, чи все гаразд із їхнім вітрильником. Навіть у 1970-х роках вони були готові будь-якої миті тікати, якщо Радянський Союз нападе на Швецію. Страх посилювали заклики шведського уряду в повоєнні роки до біженців повертатися на батьківщину, а також видача Радянському Союзу сотень солдатів із країн Балтії.

49 Паралельна Естонія

В окупованій Естонії багато що було заборонено, і продовження вільного культурного життя було неможливим. Естонці за кордоном намагалися створити, як і в інших сферах життя, паралельні культурні структури, почавши, зокрема, видавати за кордоном журнали, присвячені естонській культурі. У вступній статті до першого номера журналу Mana у 1957 році писали: «Мана — так наші предки називали духів-покровителів потойбічного світу. Ми ж називаємо цим словом силу вільного духовного пошуку, який породжує нові думки про життя і уявлення про прекрасне, визначає напрями руху та цінності. Лише в перетині думок, зіткненні різних точок зору і в атмосфері співучасті може жити і розвиватися культура народу». Центром духовного життя естонців у Європі стала Швеція, де видавався журнал Mana, а поза межами Європи — Канада, зокрема місто Торонто, де проживали тисячі естонців.

50 Хроніки нового життя

«Мій батько Олаф був фотографом, знімав фільми, збирав сімейний архів. Після війни він документував кожен крок життя нашої родини — від табору для біженців до завершення нами коледжу та наших весільних урочистостей. Кожна фотографія та фільм — це жест любові, прояв захоплення новим життям, яке він разом із мамою будував в еміграції. Його робота поза часом, бо вона відображає не лише наше життя, а й розповідає про долі багатьох іммігрантів з Естонії. Коли мої батьки приїхали до США, їм довелося докласти чимало зусиль, щоб адаптуватися. Але коли ми йшли фотографуватися, то завжди вдягали святковий одяг, і батько ставив світло так, щоби світлина передавала його оптимізм і надії на майбутнє. Він фіксував окремі моменти життя нашої родини — щоденні радощі, як-от стрибки в озеро чи гра в баскетбол, а також нашу інтеграцію в американську культуру».

51 – Balti luiged (tekst tuleb)

52 Обід біженця з міністром закордонних справ

Цей сервіз належав останньому міністру закордонних справ Естонії Карлу, який у своєму домі в Швейцарії пригощав численних біженців. До сервізу торкалися руки десятків людей, які потребували допомоги і яким Карл намагався чимось зарадити. Саме він у 1939 році був змушений підписати договір про бази, на підставі чого Радянський Союз ввів свої війська до Естонії. Оскільки наприкінці того ж року Карла призначили представником Естонії в Лізі Націй у Женеві, він разом із родиною переїхав до Швейцарії та відмовився повертатися на батьківщину, коли влітку 1940 року Радянський Союз віддав відповідний наказ естонським дипломатам. Карл почав активно допомагати біженцям: не лише приймав тих, хто прибував до Швейцарії, у своєму домі, а й працював у Західній Німеччині, намагаючись у 1950-х роках відновити там дипломатичне представництво Естонської Республіки. Хоча він і не отримав офіційного статусу дипломата, його визнали захисником інтересів громадян Естонії.

53 Вказівник до свободи

Навесні 1946 року 13-метровий старий рибальський човен перетнув Атлантичний океан. На його борту було 18 людей, які за допомогою цього секстанта сподівалися дістатися США. Вони тікали вже не з Радянського Союзу, а зі Швеції, оскільки тодішній уряд сприяв поверненню біженців до СРСР, де на них, найімовірніше, чекали арешти, переслідування, депортація, а багатьох і смерть. Невдовзі серед біженців почали поширюватися чутки, що сприяння шведського уряду незабаром зміниться на щось більше – біженців почнуть примусово повертатися назад. Саме тому в море вийшло вітрильне судно «Інанда», на якому 18 біженців вирушили знову тікати. «Звісно, ми боялися, – казав Дональд, який вмів користуватися секстантом, – але жити в Сибіру я б не погодився ні за що».

54 Успішна адаптація

«Нам навіть давали гарне м’ясо», — каже Сігрід.
«Життя як у казці. Усе найкраще», — додає її чоловік Джон. — «Ви навіть не уявляєте, що ми відчуваємо». Такий репортаж про «найщасливішу сім’ю» опублікувала місцева газета в центральному Огайо. Родина, яка змушена була тікати з Естонії — діти Хейно та Уно та їхні батьки Сігрід і Йоханн (який змінив ім’я на Джон), вважають своє нове життя здійсненою мрією. В альбом вони вклеюють вирізки з газет, а також ідилічні фотографії: родина в зеленому парку чи на тихій вулиці передмістя, діти, які плавають або вчаться їздити на велосипеді, народження нової дитини та її перші кроки в Огайо. На одній зі світлин дитина сидить на колінах у матері, а за їхніми спинами — лялька в естонському національному вбранні та триколор. На всіх фотографіях члени родини усміхаються — у них усе добре, вони щасливі.

55 Liberdade! (Свобода!)

На вимпелі португальською мовою написано вимогу свободи для Естонії. Його виготовило в Бразилії у Сан-Паулу естонське товариство Uus Kodu («Новий дім») до 60-річчя Естонської Республіки. Подібні товариства існували по всьому світу: в Аргентині та Бостоні, Лондоні та Копенгагені, Швейцарії та Сан-Франциско, Ванкувері та Аделаїді, Євле та Портленді. Існували також товариства вихідців із окремих регіонів Естонії, що об’єднували вихідців із певних регіонів Естонії: товариство естонців з Хійумаа, товариство вихідців із Західної Естонії, товариство валгаських естонців. Організованість естонців заслуговує на щире захоплення. І це при тому, що естонці були розкидані по всьому світу, а можливості підтримувати зв’язки між ними були дуже обмежені. Попри це, було створено всесвітню мережу естонських організацій, налагоджено видання друкованої продукції, проведення з’їздів — усе це мало на меті збереження естонської ідентичності людьми, які залишилися без батьківщини.

56 Попереду чекала допомога

Естонців, які після війни вирушили далекі від Європи країни, на новій «батьківщині» зустрічали більші чи менші громади співвітчизників, які переселилися в ці краї як економічні мігранти між двома світовими війнами або ще раніше. Часто ці «давніші» мігранти допомагали новачкам із працевлаштуванням і пошуком житла, залучали їх до діяльності громади.

Так було і в Південно-Африканській Республіці (ПАР), де Ельза разом із кількома своїми родичами оселилася ще у 1929 році. Після війни до ПАР із Європи – переважно зі Швеції та Німеччини – прибуло кілька сотень естонців, серед яких був і родич Ельзи Лео. Ковдру, яку ви бачите, Ельза взяла із собою, покидаючи Естонію, і тепер у прохолодні зимові дні в ПАР вона зігрівала і Лео.

57 – leinalipp (tekst tuleb)

58 Ритуальний меч закордонних естонців

Цю рапіру виготовили у 1970 році естонці, які проживали в Аргентині, на відзначення 100-річчя Естонського студентського товариства, святкувати яке в Естонії було заборонено. Об’єднання налічувало 22 дійсних члени з числа естонців, що жили в Буенос-Айресі, а також кілька молодших членів. Подібне явище не було рідкістю: оскільки майже всі колишні організації в Естонії були заборонені, вони продовжували діяльність у вигнанні – попри те, що естонці були розкидані по всьому світу. Серед інших структур, у вигнанні продовжував діяти також уряд Естонії. Впродовж десятиліть у «замороженому» вигляді зберігалися традиції, ритуали й звичаї організацій — тобто вони виглядали приблизно так само, як в Естонській Республіці у 1930-х роках. В Аргентині існувала досить велика естонська громада. Багато хто переїхав туди зі Швеції та інших європейських країн, оскільки в Європі виникла загроза їхньої видачі Радянському Союзу.

П’ЯТИКУТНА ЗІРКА

59 Затвердження покарання

«Почалися катування всіма можливими засобами: гумовим кийком, батогом, побиттям кулаками тощо. Я втратив відчуття часу. Багатий арсенал засобів тортур супроводжувався лайкою і погрозами. Я не пам’ятаю, скільки це тривало, поки лікар не заборонив продовжувати допит, погрожуючи притягнути слідчих до відповідальності, якщо мене замучать до смерті. Справді, більше мене не турбували до оголошення обвинувального вироку. Часом я перебував у напівнепритомному стані, наче в маренні, у мене були галюцинації: я бачив самого чорта і власну могилу», — згадує Хуйдо допит на вулиці Пагарі, дозвіл на який дав міністр держбезпеки Естонської РСР Борис Кумм.

Міністерство державної безпеки було одним із найефективніших засобів встановлення радянського режиму окупаційною владою. Підпорядковане йому НКВС, згодом перейменоване на КДБ, розшукувало, затримувало і карало тих, хто будь-яким чином становив або міг становити загрозу системі (навіть можливі майбутні дії каралися наперед). Ніщо не залишалося на волю випадку. Цим штампом затверджувалися рішення, які визначили долі багатьох людей.

60 – pealkiri puudu

Колгоспи, або колективні господарства, були одним зі стовпів радянської економіки. Їх наказали створювати у 1947 році. Водночас власників хуторів поставили на облік як «куркулів», для яких встановили особливо високі податки та обов’язок продавати більшу частину продукції державі. Таким чином, селян намагалися змусити відмовитися від індивідуального господарства, щоб об’єднати їх у колгоспи. Однак цей процес ішов повільно: через два роки до колгоспів увійшло лише 8% хуторів. Щоб зламати опір, у 1949 році провели масову депортацію «куркулів», після чого менш ніж за рік у колгоспи вступило вже 80% господарств. Колгоспи та радгоспи мали стати основою радянської економіки, при цьому місцеві інтереси не враховувалися — згори «спускалися» жорсткі плани. На щастя, більшість колгоспів очолювали естонці, які часто звертали увагу на місцеві потреби.

61 Закон, що встановлює беззаконня

У вільному суспільстві закон встановлює певні правила, але за радянської диктатури кримінальний кодекс тлумачився дуже широко, особливо сумнозвісна 58-ма стаття, за якою були засуджені мільйони людей, багато з яких розстріляли. «Велика, могутня, багата, розгалужена, різноманітна, всеохопна П’ятдесят восьма, що вичерпує світ не стільки формулюваннями своїх пунктів, скільки їхнім діалектичним і надзвичайно широким тлумаченням», — писав Олександр Солженіцин. 58-ма стаття встановлювала злочин навіть заднім числом: наприклад, участь у визвольній війні вважалася антирадянською діяльністю. Під неї підпадали також «ослаблення влади» (в тому числі, відмова працювати в таборі через виснаження), антирадянська пропаганда й агітація, створення організацій (достатньо було навіть розмови між двома людьми) тощо.

63 Немає людини — немає проблеми

«Те, що сталося після смерті Йосипа Сталіна, було повною плутаниною. Лейду викликали до Центрального комітету й дали якісь інструкції, а через дві години викликали знову і дали зовсім протилежні вказівки. Отже, в Москві точилася якась боротьба за владу. Одного ранку, прийшовши на роботу, я побачив, як Антон Маркін, завідувач музичного відділу і партієць, сидячи за столом із пензликом у руці, замальовує у Великій радянській енциклопедії статтю про Лаврентія Берія. Тому що надійшло розпорядження: Берію розстріляли, і хвалебну статтю про нього слід було вилучити», — згадує «допрацювання» Великої радянської енциклопедії після усунення Берії від влади Ендель, який працював у журналі Sirp ja Vasar. Тоталітарні системи люблять стирати минуле. При цьому з історії можуть вилучати навіть давніх соратників — саме тому видаляються статті й згадки про них з енциклопедій, історичних праць, фотографій.

64 Виконавці «чорної роботи»

Цю форменну шапку носили працівники НКВС. «Скрізь, де ступала нога працівника НКВС, у людей виникала тривога як за власну долю, так і за долю своїх близьких», — згадує Туудор. НКВС, або «органи», були організацією, яка керувала суспільством за допомогою терору: вони здійснювали арешти, допити, піддавали катуванням, диктували судам рішення. «У сталінському суспільстві “органи” відігравали особливу роль: “чекісти” або працівники “органів” були всюди — в державних установах, в армії, на залізниці, в портах, в Академії наук, у посольствах за кордоном тощо. Саме їм випало виконувати “чорну роботу” на західних територіях, анексованих Радянським Союзом у 1939–1940 роках, зокрема, під час радянізації Естонії», — говорить історик Мееліс Сауеаук.

65 Страх перед символами

З обкладинки цього альбому стерли герб Естонії з трьома левами і дати 1918–1938. Ми не знаємо, хто це зробив: чи то хтось зі страху покарання, чи цензор. Символи мають надзвичайно велике значення для будь-якого державного устрою, але чим він тоталітарніший, тим болючіше до них ставляться. Небажані для влади символи забороняють і знищують: підривають пам’ятники, спалюють прапори. Попередні символи прагнуть віддати забуттю, адже їхній емоційний вплив на згуртування людей, а також здатність нагадувати про минуле і зберігати пам’ять є небажаними для влади. Натомість встановлюються нові символи, яким слід беззастережно поклонятися: новий прапор, новий гімн, нова символіка, нові ритуали, адже маніпулювання символами дозволяє тримати людей під контролем.

66 Безіменне кохання

На звороті застібки вигравірувано: «Хельмі 24 VI 50, Е.К.» Ім’я «лісового брата», який у ніч на Івана Купала зробив подарунок своїй коханій, назавжди залишиться таємницею — очевидно, він навмисно зазначив лише свої ініціали. Написання повного імені було небезпечним як для нього самого, так і для Хельмі, адже «органи» часто намагалися вийти на слід «лісових братів» через їхніх близьких. Попри залякування, сільські дівчата нерідко спілкувалися з «лісовими братами» (молодих чоловіків після війни було дуже мало), інколи ховалися разом із ними в лісі й навіть народжували там дітей. Бувало, що до лісу йшли цілими сім’ями; не рідкістю були й випадки, коли під час облав закохані добровільно разом приймали смерть. Держбезпека також використовувала дівчат як своїх агентів, вербуючи їх, щоби виманити «лісових братів».

67 Обмануті надії

Акумуляторне радіо в дерев’яному ящику належало «лісовим братам», які потай підзаряджали його на водяному млині. Воно було досить малим, щоб у разі потреби сховати його під одягом. Прослуховування закордонних радіостанцій було єдиною можливістю отримати правдиву інформацію, оскільки радянські засоби масової інформації поширювали виключно пропаганду. Тому органи безпеки конфісковували радіоприймачі, а прослуховування закордонних станцій вважалося злочином, за який відправляли до таборів. До кінця 1940-х років закордонні радіостанції слухали переважно через сподівання того, що західні держави почнуть активно боротися за звільнення Естонії від окупації. Сподіваючись на це, багато хто жив у лісах і продовжував боротьбу. Коли стало зрозуміло, що допомоги з-за кордону не буде, спротив для деяких утратив сенс, і вони добровільно підкорилися режиму.

68 З найкращого друга у зрадники

«Випив ці сто грамів, пам’ятаю, як зашуміло в голові, але швидко минуло. Потім пам’ятаю, як Руді дивився на мене, і з його очей текли сльози. Хіба я не знав, що таких, як ми, ловлять за допомогою отрути? Знав, але не вірив, що людина, яка сім років була відданою “лісовим братам”, зрадить мене!» – так згадує «лісовий брат» Альфред, як він потрапив до рук НКВС. Його зрадив власний друг – і такі випадки були не рідкістю. Люди ламалися під тиском НКВС і підсипали «лісовим братам» у їжу чи питво снодійне. Цей порошок належав людині, пов’язаній із держбезпекою; його склад хімікам визначити не вдалося, ймовірно, це був морфій. Після потрапляння в організм людина ставала сонливою, після чого «лісових братів» заарештовували або вбивали.

69 Нагорода вбивці

Пістолет із вигравіюваним написом подаровано на знак подяки за успішну ліквідацію «лісових братів». Боротьба з ними велася масштабно й безжально, основними виконавцями у цій боротьбі були сили держбезпеки СРСР та винищувальні батальйони, сформовані переважно з естонців. Загалом було вбито кілька тисяч «лісових братів», не щадили й тих, хто їм допомагав. Одним із численних прикладів може слугувати побиття дружини «лісового брата» Енна, яка тримала немовля на грудях. Жінку били прикладом по голові та спині й тягнули за волосся по підлозі, щоби вона видала місце розташування бункера. Дружин, дітей і батьків «лісових братів» нерідко піддавали катуванням. Вони знали, що мають витримати тортури протягом трьох днів, оскільки існувала домовленість: якщо хтось три дні був відсутній без попередження, «лісові брати» залишали свою схованку.

70 Партизанська рушниця епохи хіпі

У 1960-х роках увесь світ переживав епоху хіпі, які вимагали миру та любові. У цей самий час в Естонії виготовили цю партизанську рушницю. Навіть через 20 років після закінчення війни деякі люди все ще жили в лісах і чинили опір радянській владі. Однак серйозний опір «лісових братів» уже завершився. Під час депортації 1949 року з Естонії було виселено багато людей, які підтримували «лісових братів», дедалі результативнішими ставали рейди органів держбезпеки та військових: багато лідерів «лісових братів» були заарештовані, багато вбито. Хоча до 1953 року рух «лісових братів» значною мірою було придушено, відбулося це не так легко. Партизани були добре підготовлені до сутичок і живими в руки влади не здавалися. Вони запекло билися навіть у безвихідних ситуаціях; біля багатьох бункерів, наприклад, були встаовлені протигранатні сітки; так що кинуті співробітниками держбезпеки гранати, відлітаючи від цих загороджень, влучали в них самих.

71 Пісня, народжена в лісі

Пісня емоційно об’єднує людей, підтримує їхню волю, тому і «лісові брати» не цуралися співу у своїх таємних бункерах. Співали переважно естонські пісні та пісні воєнного часу, інколи писали нові тексти на відомі мелодії. Вражає, що навіть складали спеціальні партизанські пісенники, які ілюструвалися малюнками, вирізками та фотографіями. Ці пісенники відображали настрої авторів, які не лише борються, а й сумують за домом, за нормальним людським життям. Особливо складними в емоційному плані були зимові місяці, коли виходити з бункерів було особливо небезпечно (на снігу залишалися сліди), і борці за свободу були повністю відрізані від дому та суспільства, до того ж у будь-який момент могли зазнати нападу. Довгі дні й вечори в бункерах проводили за різними справами: щось майстрували, слухали радіо, вправлялися у стрільбі, а також складали музику та вірші.

73 Дитина зі зброєю

Ці копії автомата Калашникова стискали в руках неповнолітні підлітки, коли їм доручали нести варту біля так званого вічного вогню — газового пальника, встановленого на пам’ять про радянських солдатів, полеглих у Другій світовій війні. На зміну забороненим в Естонії бой- та герлскаутам прийшли жовтенята, піонери та комсомольці. Від скаутського руху були перейняті захопливі та ігрові заходи, які доповнювалися виховною роботою. Однією з її складових було обов’язкове несення варти біля монументів, що подавалося як нагорода для найкращих: лише найкращі учні шкіл могли зі зброєю в руках стояти біля вічного вогню. Відмовитися було неможливо, але дехто примудрявся ухилятися: оскільки стояти доводилося годинами, деякі вдавали, ніби мають цукровий діабет і тому їх звільняли від фізичних навантажень.

74 Пропагандист на всі часи

Ці папки містять своєрідну інформацію – резюме публікацій, що з’являлися в газетах естонських біженців. Тут є огляд статей про поїздку письменника Яана Кросса до Нью-Йорка у 1982 році, а також резюме відгуків закордонних естонців про твори Александра Солженіцина. Ці папки разом із газетами та книгами, виданими естонцями за кордоном, були заховані за трьома залізними дверима, які опечатувалися наприкінці кожного робочого дня. Усе це була заборонена література. Андрус, який зібрав ці папки, охороняв «матеріали, що містять антирадянські наклепи», мов сторожовий пес; небагато людей отримували до них доступ і мали читати їх під пильним наглядом Андруса. Він також уклав величезну кількість пропагандистських книг і статей, призначених для поширення серед естонців у вільному світі. «Усе, що в них міститься, — правда. Усе ґрунтується на архівних документах або особистих спогадах. Відкиньте лише осудливу риторику, притаманну тому часу, і перед вами постане цілком об’єктивний історичний матеріал», — згадував він про свою діяльність на початку нинішнього тисячоліття. До речі, Андрус працював в управлінні пропаганди ще до війни, за часів Естонської Республіки.

75 Формений одяг колаборанта

Пальто з чорної товстої шкіри має напіввійськовий, строгий і суворий вигляд. Такою ж була і робота сільських уповноважених. У 1945 році було наказано призначити на кожні десять хуторів сільського уповноваженого, до обов’язків якого входила всебічна допомога радянському режиму, тісна співпраця з міліцією, організація охорони державних об’єктів тощо. Таким чином, сільські уповноважені були поплічниками радянського режиму, координуючи свою діяльність між собою та з радянськими установами. Окрім шкіряного пальта, вони отримували права, документи та спеціальну символіку посадової особи, причому відповідний знак вони мали завжди носити на грудях. Людей заманювали на посаду сільських уповноважених не лише обіцянками надати їм обмежену в деякій мірі владу, але й звільненням від трудової та гужової повинності.

76 Кар’єрні сходи

Нагрудний знак і квиток підтверджували належність до комуністичної молодіжної організації — комсомолу. Якщо піонери та жовтенята у своїй діяльності мали багато спільного з бой- і герлскаутами, то комсомол значною мірою слугував для поширення партійної пропаганди серед молоді. У 1978 році його лави налічували понад 150 000 осіб. Хоча вступ до комсомолу формально був добровільним, тим, хто не бажав вступати, було значно складніше навіть потрапити до середньої школи, не кажучи вже про університет. Також їм було важче знайти роботу. Вступ до комсомолу подавався як прояв прогресивності та оптимізму, а для багатьох це була ще й можливість спілкуватися з іншими молодими людьми та разом робити щось «круте».

Виходжу на вулицю новою людиною,
радість мою поділяє все місто.
Ленінський комсомол прийняв мене до своїх лав,
ленінський комсомол довіряє мені!
/ Ілмі Колла /

77 Контроль над пам’яттю

Посвідчення із обкладинкою з червоної шкіри належало працівникові Інституту історії партії, окремо – перепустка для проходу на територію інституту. Така суворість порядків зрозуміла, адже для тоталітарної системи надзвичайно важливо встановити контроль над пам’яттю. Джордж Орвелл писав: «Той, хто контролює минуле, контролює і теперішнє – і навпаки».

Інститут історії вивчав історію Комуністичної партії Естонії, видавав праці класиків марксизму-ленінізму тощо. Потрапити на роботу до інституту було заповітною мрією: зарплата вища, черга на квартиру коротша, захист дисертацій і публікація статей простіші, ніж в інших місцях, до того ж виділяли ділянку в дачному кооперативі інституту. Також видавали так звані «подарункові пакети», а керівники могли користуватися їдальнею Центрального комітету партії, яка була особливому постачанні. У народі інститут називали «Білим домом», а також – «Зміїним гніздом».

78 Безкоштовний транспорт

Верховна Рада Естонської РСР була маріонетковим парламентом, який не мав жодної реальної влади і до якого кожні чотири роки на недемократичних виборах затверджувалися кандидати, попередньо призначені комуністичною партією. Склад Верховної Ради був дуже різноманітним: до неї призначали як простих колгоспників, так і професійних «політиків», і всі вони, зокрема, отримували право безкоштовного проїзду в громадському транспорті. Ендель-Йоханнес зробив успішну кар’єру, був удостоєний численних орденів, і в надгробній промові його назвали принциповим комуністом. Академік Йоган, який недовго обіймав посаду голови Президії Верховної Ради, зокрема, розпорядився спалити текстильні та дерев’яні експонати Естонського національного музею, а також активно підтримував лисенківщину, що заперечувала спадковість у рослинному і тваринному світі.

79 «Архіпелаг ГУЛАГ» і Естонія

Перше видання «Архіпелагу ГУЛАГ» Александра Солженіцина з’явилося у Франції, у Радянському Союзі книга була заборонена. У ній описано досвід Солженіцина в радянському таборі, куди його відправили з політичних причин. У таборі письменник познайомився з колишнім міністром освіти уряду Естонії Арнольдом Сусі, який справив на нього глибоке враження своєю етичною позицією. «Відчувши в мені представника іншого світу, ніж той, з яким він досі стикався, він почав розпитувати мене про цей світ», — згадував Сусі. «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцин написав кілька років по тому, коли гостював у Сусі; чернетку твору спочатку ховали в Рапламаа, а згодом під підлогою в будинку Сусі. «Так тут, у сільській глушині, народилася книга, якій судилося потрясти основи й пробудити дух людей», — згадувала донька Сусі.

80 Хибний бог

На цій друкарській машинці у 1970-х роках Свідки Єгови таємно розмножували релігійну літературу. Свідки Єгови зазнавали репресій ще за часів Естонської Республіки — їх звинувачували в обрАзі державного старійшини та церковних діячів, а також у нагнітанні напруження через їхнє передбачення війни. Після Другої світової війни переслідування продовжила радянська влада, яка прагнула викорінити будь-яку релігійність. Свідків Єгови депортували у 1951 році, однак, попри заборону, вони відновили діяльність у середині 1960-х. Засоби масової інформації висміювали віруючих, представляючи багатьох як агентів США; тих, хто відмовлявся від військової служби, ув’язнювали; громади переслідували, навіть заборонялося ввозити Біблію. Тоталітаризм часто розглядає себе як своєрідну «релігію», тому витісняє всі інші форми віри на периферію суспільного життя.

81 Машина обману

Ця невелика дошка, призначена для дітей, була необхідним інструментом для дисидентів: на ній вони могли писати те, що не можна було вимовляти вголос через страх підслуховування. У разі раптової облави все написане можна було миттєво стерти. Використовуючи такі домашні засоби, переконані дисиденти створювали цілі видання, зокрема видання руху опору «Доповнення до вільного поширення думок і новин в Естонії» (з 1978 р.), яке відображало порушення прав людини. Також укладалися огляди судових процесів, публікувалися відкриті листи і звернення, статті з історії Естонії тощо. Видання розмножувалися на друкарських машинках, а також фотокопіюванням.

82 Подарунок борцю за свободу

Скриньку для зберігання махорки, тобто міцного тютюну, зробили для Улдо його товариші в норильському таборі. На кришці коробки ножем видряпано дату арешту Улдо. Його засудили до таборів за членство в молодіжній організації Eesti Vabaduse Eest Võitlejate Liit («Союз борців за свободу Естонії»). Такі підпільні угрупування, часто об’єднуючи лише учнів, після війни виникали десятками і ставили собі за мету бути «живою совістю свого народу, яка не може мовчати» (Яан Ізотамм). Організації вели дуже різноманітну діяльність — від поширення листівок до підривів пам’ятників. Юурсалу звинуватили у проведенні антирадянських зборів, а також у прослуховуванні радіостанції «Голос Америки» та поширенні забороненої літератури. За це його засудили до 25 років ув’язнення.

83 Інструмент дисидента

Одному з відомих естонських дисидентів Енну його соратники подарували портфель. Портфель достатньо великий, щоб у ньому можна було перевозити незареєстровану друкарську машинку, яку використовували для друку підпільних видань, але інколи Енн клав у портфель цеглу, щоби ввести в оману працівників держбезпеки. Уперше Енна заарештували в 1956 році, коли він разом із друзями зі створеної ними організації Eesti Noorte Malev («Дружина естонської молоді») пішов на Різдво до церкви, Члени організації намагалися зірвати комсомольську роботу і поширювали листівки на підтримку угорського повстання. Через чотири роки Енн вийшов на свободу, але знову був засуджений до ув’язнення у 1962–1967 та 1983–1988 роках. Разом із соратниками він уклав «Балтійське звернення» до міжнародної громадськості, у якому звучала вимога відновити незалежність трьох балтійських країн.

84 Відкритий протест

Цей легендарний лист є публічним зверненням проти русифікації, під яким поставили підписи 40 естонських діячів культури та науковців. Лист готувався в умовах суворої конспірації, під час збору підписів потрібно було діяти максимально обережно, щоб зберегти задум у таємниці від інформаторів. Лист було надіслано до газет у 1980 році, і хоча його так і не опублікували, він широко поширювався у машинописних копіях і став відомим навіть за кордоном. Відкриті звернення складали й раніше, але в них просили допомоги з-за кордону — так званий «лист сорока» звертався насамперед до офіційної влади, вимагаючи діалогу та публічно критикуючи її політику. Попри це, підписантів викликали на допити до органів держбезпеки, їм забороняли виїзд за кордон, обмежували можливості виступів, а також створювали перешкоди з отриманням нового житла. Деяких змусили до публічного каяття.

85 Заборонена зброя

Друкарські машинки вважалися надзвичайно небезпечними для КДБ. Тому всі машинки брали на облік за серійними номерами, реєстрували їхніх покупців і з кожної машинки знімали зразок шрифту. Таким чином, можна було встановити, хто і на якій машинці передруковує заборонену літературу, складає відкриті звернення тощо. Публічна комунікація перебувала під суворим контролем, тому створені таємно вручну матеріали залишалися єдиним способом поширення інформації, яка відрізнялася від офіційної. Дисиденти вдавалися до різних хитрощів: друкували через кілька копірок, збирали машинки з різних частин — як-от цю, загорнуту в солдатську шинель і сховану за ванною. Ірене отримала машинку в обмін на намет і на ній друкувала листівки, а також передрукувала «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина.

86 Самвидав

«Самвидав: сам пишу, сам редагую, сам цензурую, сам видаю, сам поширюю, сам і відсиджую за нього» (Володимир Буковський). Самвидав являв собою рукописні та розмножені на друкарських машинках під копірку видання, які створювалися в десятиліття після смерті Сталіна. Їхня тематика була дуже різноманітною і включала все, що було під забороною: від еротики 1920-х років до російської художньої літератури, від забороненої сучасної літератури до релігійних текстів, від критики ідеології до літератури для тих, хто цікавився вегетаріанством або карате. Самвидав створив власний світ, у якому намагалися зберегти цілий ряд культурних кодів. На відміну від сучасних стихійних видань, самвидавська література захищала не радикальні погляди, а ті, які вільне суспільство вважає нормою життя. Самвидавські видання були заборонені, а людей, пов’язаних із їх поширенням, переслідував КДБ.

87 Тюремні таємниці

Цю підвіску зроблено у в’язниці. Один юнак, імені якого ми не знаємо, вирізав шматочок у формі герба, пришив до нього жовту підкову з пластмаси та червоне серце і додав білу прикрасу у вигляді ланцюжка. Потім він сховав прикрасу в одному з тюремних тайників. Із тайника її забрала Айлі Йиґі, яка опинилася у в’язниці за допомогу у підриві радянського пам’ятника, і зберігала прикрасу кілька десятиліть. Таємно виготовлена, подарована з ризиком для життя й дбайливо збережена прикраса стала своєрідним містком, який без слів поєднав двох людей, яким було заборонено все людське.

88 Членський квиток молодого учасника спротиву

Попри конспірацію, кожен член підпільної молодіжної організації отримував членський квиток. У цьому проявлялася певна тяга до пригод — до таємних організацій спротиву вступала переважно учнівська молодь та студенти. Вони поширювали інформацію, листівки та заборонену літературу, закликали населення не виконувати розпоряджень окупаційної влади, намагалися вивішувати у дні національних свят у публічних місцях триколор, а також підтримували зв’язок із «лісовими братами», забезпечували їх одягом та іншим необхідним для життя, а також надавали інформацію. Вони добували зброю, підривали пам’ятники, а інколи й убивали чиновників, пов’язаних із радянським режимом. Протягом десяти повоєнних років перед судом постали члени 82 організацій учнівської молоді, більшість із них були засуджені до 25 років таборів. До в’язниці потрапляли й ті, хто їм допомагав, зокрема батьки.

89 Машинка для читання думок

За допомогою цієї електричної машинки КДБ у 1970-х роках парою розкривало конверти. Усі листи, посилки та поштові листівки, що надходили з-за кордону або відправлялися туди, перевірялися або читалися. Найцінніше з посилок (якісні сигарети, кава тощо) часто привласнювали, і до адресата вони доходили напівпорожніми. Конверти відкривали, листи читали, зайве вирізали або зафарбовували. Іноді навіть дописували якісь пропагандистські фрази. Після цього конверт недбало заклеювали дешевим клеєм і надсилали адресатові. Контроль над комунікаціями, який був надзвичайно важливим для тоталітарної системи, простягався від повного підпорядкування засобів масової інформації до перлюстрації листів і прослуховування розмов. Естонці, які жили за кордоном і приїжджали на батьківщину, мали враховувати, що в готелях їх прослуховують.

90 З сина номенклатурного працівника у дисиденти

Батько Арво був великим державним діячем в Естонській РСР, працював, зокрема, у керівництві Інституту історії партії, був редактором журналу «Більшовик Естонії» та головою Комітету вищої і середньої спеціальної освіти Естонської РСР. Син Арво був великим шанувальником російської літератури й вступив до університету на відділення російської філології. Водночас у Тарту він спілкувався з інакодумцями, і на початку 1980-х років його виключили з університету. Через деякий час Арво заарештували, звинуватили в антирадянській пропаганді та агітації й відправили до табору. Арво звільнили лише під час кампанії зі звільнення політичних в’язнів, що супроводжувала перебудову у другій половині 1980-х років. Він брав участь у відновленні незалежності Естонії, але в 1990-х більше не захотів займатися політикою. Бірку, пришиту до табірного одягу, він зберіг і після звільнення — минуле забувати не можна.

91 Меморандум, адресований Генеральній Асамблеї ООН

У 1972 році Калью разом із кількома соратниками з організацій Естонський національний фронт і Демократичний рух Естонії склали Меморандум до ООН, у якому була вимога щодо незалежності Естонії. Хоча більшу частину тексту написали його соратники Тунне та Сергій, Калью отримав важливе завдання передрукувати текст. Якщо зазвичай Калью друкував на друкарській машинці всіма пальцями, тобто всліпу, то Меморандум він набирав двома пальцями. Річ у тім, що кожен палець натискає на клавіші з різною силою, і за цим можна було «вирахувати» друкаря. Крім того, Калью переставив на машинці літеру «ä», щоб не видати походження машинки. Було надруковано 3000 примірників Меморандуму, і зрештою вони потрапили на Захід. Калью та його соратників заарештували у 1974 році. Його і Сергія засудили до шести років, а Артема і Маті — до п’яти років ув’язнення в таборі суворого режиму. Проте КДБ так і не вдалося встановити, що саме Калью друкував Меморандум.

92 Книга з ризиком для життя

Підняти светр, заховати маленькі аркуші паперу, щільно списані дрібним почерком, під одяг, опустити светр. Так фінка Ані знову і знову проходила під пильними поглядами радянських прикордонників на судно, що прямувало до Фінляндії, перевозячи невеликими частинами спогади двох політичних в’язнів. Якби її викрили й знайшли рукопис, це призвело б до суворих репресій як для неї самої, так і для авторів мемуарів. Коли рукопис, нарешті, доставили до Фінляндії, його про всяк випадок видали під псевдонімом. Під псевдонімом були приховані основна авторка книги Хілья та її співавтор Хельмут.

ЗАЛ РАДЯНСЬКОГО ПОБУТУ

ЛІФТ

1989

Merka

«Досі залишається відкритим питання, з кого ж насправді почалася перебудова — з місіс Тетчер чи з естонських панків? Оскільки автор малюнка явно симпатизує другому варіанту, зрозуміло, чому Марика Яагер представлена тут як мати перебудови». Хайнц Валк, 1988.

Marika Mägi

«Фосфорит? Дякую, ні» — написано на цій жовтій протестній футболці, яку створила Маріка разом командою навесні 1987 року. Перші футболки були пошиті в її кімнаті в тартуському гуртожитку, і багато студентів носили їх усе літо.

Enno Kase

У переломні роки Енно вступив майже до всіх організацій, діяльність яких була спрямована на згадку про незалежність Естонії та працю на її відновлення. Він став членом Комітету громадян Естонії, Естонського товариства охорони пам’яток старовини, Естонського союзу незаконно репресованих «Memento» та Народного фронту Естонії.

Jaanus Vihandi

Яанус — представник так званого покоління переможців 1990-х років. Тут його випускний перстень і золота медаль із Пух’яської середньої школ, звідки все й почалося.

Merle Uibo

За походженням Мерле – представниця народу сету (невеликий фіно-угорський народ, що живе на південному сході Естонії та частково в Росії). В 1990-х роках подули нові вітри, і, завдяки проєктам, вдалося отримати не лише національний одяг, а й знамениті прикраси сету. Але цю фібулу, яка прикрашала Мерле під час виступів, вона успадкувала від своєї мами.

Vladimir Alekseev

Володимир тривалий час був головою профспілок Narva Energia. В Іда-Вірумаа, де більшість населення є російськомовним, сланцева та енергетична промисловість є одним із головних роботодавців. Саме тому тут представлений і шматок кукерситу.

Vladimir Chuikin

Володимир був одним із ініціаторів референдуму про автономію Нарви, який відбувся влітку 1994 року. У цій папці він зберігав бюлетені для голосування та результати референдуму.

Mare Tralla

Щоденник, у якому Маре записувала й замальовувала свої думки, містить записи 1995 року, коли вона навчалася в Естонській академії мистецтв. Того ж року разом з Ехою Коміссаров і Реет Варблане вона курирувала першу естонську феміністичну художню виставку «Est.Fem», що стала одним із важливих етапів в історії естонського мистецтва.

ШЕСТЕРО ЛЮДЕЙ

Emma Lotta Kiviberg

Jaan Kronberg

Immanuel Volkonski

Philippe Jourdan

Philippe Jourdan

Andrei – mis perekonnanimi?

Lagle Parek

ЗАЛ КАЙДО ОЛЕ

ФІНАЛ